20 червня 2022 року Україна відповідно до п. 22 Плану заходів з виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікувала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (далі – Стамбульська конвенція).
Варто зазначити, що ще до ратифікації Стамбульської конвенції в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо запобігання насильству жінок та домашньому насильству, основними з яких є: Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. № 2229-VIII; Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. № 2866-IV; Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 р. № 5207-VI.
КУпАП і КК України встановлено адміністративну та кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства.
Національним законодавством України також установлена спеціальна система заходів, які здійснюють для запобігання домашньому насильству, а саме терміновий заборонний припис (далі – ТЗП) стосовно кривдника й обмежувальний припис стосовно кривдника. Водночас завважимо, що відкриття кримінального провадження стосовно кривдника у зв’язку з учиненням ним домашнього насильства чи насильства за ознакою статі є підставою поставлення кривдника на профілактичний облік і проведення з ним профілактичної роботи та здійснення контролю за його поведінкою з метою недопущення повторного вчинення домашнього насильства.
Але, на жаль, суворість національного законодавства і стандарти, установлені Стамбульською конвенцією, у більшості випадків нівелюються діями правоохоронних органів, судів й інших суб’єктів, що повинні здійснювати заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.
Оскільки питання боротьби з домашнім насильством стає все актуальнішим, у цій статті увагу присвячено деяким проблемним аспектам, які заважають реалізації положень Стамбульської конвенції в Україні.
1. Щодо бездіяльності правоохоронних органів та неправильне застосування судами законодавства під час оскарження такої бездіяльності
Згідно зі ст. 18 Стамбульської конвенції сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для захисту всіх жертв від будь-яких подальших актів насильства. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів згідно з національним законодавством для забезпечення існування належних механізмів здійснення ефективного співробітництва між усіма відповідними державними органами, зокрема й судовими органами, прокуратурою, правоохоронними органами, місцевими та регіональними органами, а також неурядовими організаціями й іншими відповідними організаціями та суб’єктами, для захисту й підтримки жертв і свідків усіх форм насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції.
Відповідно до ст. ст. 49, 50 Стамбульської конвенції сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб розслідування та судові провадження стосовно всіх форм насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції, здійснювалися без неналежних затримок і з урахуванням прав жертви на всіх стадіях кримінального провадження. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів згідно з основними принципами прав людини та з огляду на гендерне розуміння насильства для забезпечення ефективного розслідування та кримінального переслідування правопорушень, установлених відповідно до цієї Конвенції. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб відповідальні правоохоронні органи негайно та належним чином реагували на всі форми насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції, шляхом надання належного та невідкладного захисту жертвам. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб відповідальні правоохоронні органи негайно та належним чином здійснювали запобігання всім формам насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції, та захист від усіх таких форм, зокрема й застосування профілактичних оперативних заходів та збір доказів.
На практиці правоохоронні органи здебільшого не виконують своїх функцій щодо захисту жертв домашнього насильства; відмовляють у відкритті кримінальних проваджень за заявами таких осіб; не відкривають кримінальних проваджень у термін, передбачений процесуальним законодавством; не здійснюють ефективного досудового розслідування та згодом закривають кримінальні провадження. На жаль, судові органи не завжди звертають увагу на те, що в справах, які стосуються домашнього насильства, насамперед повинні забезпечуватись інтереси постраждалої особи. У зв’язку із цим інколи, усупереч вимогам Стамбульської конвенції та в порушення норм процесуального законодавства, стають на сторону кривдника або правоохоронних органів. Унаслідок таких дій правоохоронних і судових органів постраждала особа залишається без захисту, а в кривдника виникає почуття безкарності та бажання продовжувати вчиняти насильницькі дії.
Зокрема, у лютому 2023 року особа, яка постраждала від домашнього насильства (далі – Заявник), звернулася до ГУНП у Полтавській області із заявою про вчинене кримінальне правопорушення, передбачене ст. 126-1 (домашнє насильство) КК України. Ця заява уповноваженими посадовими особами ГУНП у Полтавській області була проігнорована. Згідно зі ст. 214 КПК України слідчим відомості до ЄРДР за викладеними фактами протягом 24 годин не винесені. Відповідно, витяг із ЄРДР наданий не був. У зв’язку із цим заявник звернувся до Октябрського районного суду м. Полтави зі скаргою на бездіяльність слідчого стосовно невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. 03.03.2023 Октябрським районним судом м. Полтави винесено Ухвалу, якою суд зобов’язав уповноважену службову особу ГУНП у Полтавській області внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення за повідомленням Заявника від 22.02.2023 (справа № 554/1641/23).
До кінця вересня 2023 року працівники ГУНП у Полтавській області запевняли Заявника в тому, що досудове слідство триває, але жодного разу не викликали для надання пояснень або допиту. Витяг із ЄРДР було видано Заявнику тільки 08.09.2023. Зі змісту вказаного витягу Заявнику стало відомо, що кримінальне провадження на виконання ухвали суду від 03.03.2023 було відкрито 12.05.2023, але вже 31.05.2023 кримінальне провадження закрили у зв’язку з тим, що встановлена відсутність у діянні складу кримінального правопорушення. При цьому під час досудового слідства Заявника не було допитано в якості потерпілого; кривдника не було допитано ані в якості свідка, ані в якості підозрюваного; під час досудового розслідування не було враховано та перевірено належним чином відомості, що містилися в заяві про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 (домашнє насильство) КК України.
Постанову про закриття кримінального провадження не було вручено Заявнику. Численні заяви про видачу вказаної постанови ПРУП ГУНП у Полтавський області було проігноровано, у зв’язку із чим Заявник звернувся до суду з вимогою зобов’язати уповноважену службову особу ПРУП ГУНП у Полтавський області надіслати копію постанови про закриття кримінального провадження та видати матеріали провадження для ознайомлення.
Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави у справі № 554/8913/23 від 26.09.2023 р. скарга була повернена. Згідно зі змістом Ухвали від 26.09.2023 р. під час розгляду скарги суд дійшов висновку про те, що скаргу подала особа, яка не має статусу потерпілого в кримінальному провадженні та, відповідно, не має права подавати скаргу, оскільки скаржником до суду не надано доказів, що в кримінальному провадженні він має статус особи, яка наділена правом звертатися до слідчого з клопотаннями в кримінальному провадженні, а саме є потерпілим (пам’ятки про процесуальні права потерпілого, протоколу допиту потерпілого).
Залишаючи без змін Ухвалу слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави у справі № 554/8913/23 від 26.09.2023 р., Полтавський апеляційний суд підтвердив висновки суду першої інстанції та вказав, що «апеляційна скарга не містить переконливих доводів на спростування висновків слідчого судді, а доводи, що Заявник є потерпілою по кримінальному провадженню, є голослівними» (Ухвала у справі № 554/8913/23 від 13.11.2023 р.). При цьому судами першої та апеляційної інстанції було грубо проігноровано Стамбульську конвенцію, норми процесуального права (ст. 55 КПК України, згідно з якою права й обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення) та позицію Верховного Суду (Огляд судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (актуальна практика) від 01.07.2020 р.); постанова від 16.01.2019 р. № 439/397/17; «Тижневий огляд судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду» від 08.06.2019 р., Огляд «Узагальнення про практику розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування» від 12.01.2017 р. № 9-49/0/4-17 та порушено право Заявника на доступ до суду (ст. 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Право на доступ до суду порушено власне тим, що неможливість отримати постанову про закриття кримінального провадження унеможливлює оскарження такої постанови. Також зазначимо, що в разі обмеження, зокрема, права звернення до суду порушується принцип справедливого та публічного суду, що суперечить Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.
2. Щодо нерівного ставлення до чоловіків та жінок
Майже всі представники суб’єктів, які повинні запобігати і протидіяти домашньому насильству, вважають, що будь-які дії матері відносно власної дитини не можуть бути кваліфіковані як домашнє насильство, оскільки, якщо дитина знаходиться з матір’ю, вона може вчиняти до дитини будь-які дії на власний розсуд.
Але, на жаль, практика свідчить, що психологічне насильство відносно дитини, яка найчастіше залишається з матір’ю, під час розгляду в суді справи про розлучення або про визначення місця проживання з одним із батьків, учиняється саме матір’ю. Зазвичай це робиться для маніпулювання чоловіком із метою досягнення певного результату (наприклад, для того, щоб дитина якнайшвидше забулася власного батька та не заважала жінці влаштовувати особисте життя, або для того, щоб отримувати гроші у вигляді аліментів, але не на користь дитини, а витрачати кошти власне на себе). Це призводить до того, що від насильства (зокрема, психологічного) страждає не тільки дитина, а й чоловік. При цьому жінка залишається безкарною та продовжує виховувати дитину в атмосфері постійного тиску.
Варто зазначити, що випадки, коли судами порушується принцип гендерної рівності й ігноруються вимоги Стамбульської конвенції, трапляються не лише в Україні, а й в інших країнах, які ратифікували Стамбульську конвенцію. Наприклад, під час розгляду Естонським судом справи про повернення дитини в Україну (№ 2-22-12716 Pärnu Maakohtu Rapla kohtumaja, суддя Agle Elmik) суд дійшов висновку, що вилучення дитини зі звичайного місця проживання в Україні без згоди батька дитини було протиправним у розумінні ст. 3 Гаазької конвенції 1980 року. Але відмовив у вимогах батька щодо повернення, оскільки в Україні відкрито декілька кримінальних проваджень стосовно матері щодо вчинення нею кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК України, а саме вчинення домашнього насильства стосовно дитини та батька дитини. Ця підстава, на думку суду, є підставою «для неповернення дитини на підставі букви b частини 1 статті 13 Гаазької конвенції 1980 року». Тобто суд може відмовити в поверненні дитини у ситуації, коли мати дитини не може поїхати з дитиною через кримінальне провадження, розпочате батьком проти матері дитини. Якщо мати дитини не зможе повернутися з дитиною, це спричинить їй психічні страждання та поставить її в нестерпну ситуацію.
3. Інші проблемні питання, що нівелюють ефективність Стамбульської конвенції
Звернімо також увагу на те, що правоохоронні органи й органи судової влади здебільшого не можуть прийняти, що домашнє насильство може бути не тільки фізичним, але й економічним та психологічним. Наприклад, у переважній більшості не враховують те, що навмисні дії матері дитини щодо позбавляння батька опіки та дії, які спрямовані на навмисне обмеження спілкування батька з дитиною, недопуск батька до дитини та відчуження батька із життя дитини відповідно до позиції ЄСПЛ є домашнім психологічним насильством (рішення: Case Of Spitsyn V. Ukraine (Ap.no. 52411/18), Case Of Vykhovanok v. Ukraine, Case Of Zhupan v. Ukraine).
Водночас проблемним є те, що правоохоронні органи без втручання адвокатів постраждалої особи зазвичай не здійснюють організаційно-практичних заходів забезпечення контролю за поведінкою кривдника за місцем проживання/перебування та проведення з нею профілактичної роботи, з метою недопущення повторного вчинення домашнього насильства, та не проводять постановки на профілактичний облік кривдника.
ВИСНОВОК:
З огляду на вказане вважаємо, що для ефективного запобігання проявам домашнього насильства в Україні потрібно проводити низку заходів, які спрямовано на підвищення кваліфікації представників правоохоронних органів й органів суддівської влади з метою забезпечення дотримання норм міжнародного законодавства та норм національного законодавства.