Корупція заважає розвитку України, особливо під час дії воєнного стану, не сприяє створенню правової держави, у якій громадяни можуть відчувати, що їх права не будуть порушені, а в разі порушення будь-якими особами, будуть належним чином захищені, зокрема правоохоронними органами й органами судової влади. Окрім того, масштаби корупції в Україні негативно впливають на ставлення до неї представників іноземних країн та не дають можливості наблизити до завершення процес вступу України до Європейського Союзу. Тому корупційні правопорушення залишаються однією з категорій справ, до яких привертають увагу журналісти, суспільство та правники.
Зважаючи на те що Вищий антикорупційний суд – спеціалізований суд у системі судоустрою України почав здійснювати правосуддя тільки з 5 вересня 2019 року, судова практика щодо розгляду справ про корупційні правопорушення ще продовжує формуватися й удосконалюватися, з’являються нові прецеденти.
З огляду на вказане варто звернути увагу на сучасну практику Верховного Суду стосовно розгляду справ щодо корупційних правопорушень, оскільки саме він є найвищим судом у системі судоустрою України, одним із завдань якого є забезпечення сталості та єдності судової практики та однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій.
1. Щодо здійснення досудового розслідування неуповноваженим на те органом та визнання недопустимими всіх зібраних доказів (постанова Верховного Суду від 28.02.2023 р. у справі № 761/34746/17)
У справі № 761/34746/17 Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора та скасував ухвалу Київського апеляційного суду від 30 червня 2022 року, якою кримінальне провадження стосовно особи за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 369-2 КК України, закрито у зв’язку з недоведенням того, що обвинуваченим був учинений цей злочин. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що усупереч вимогам статей 214, 218 КПК України досудове слідство у цьому кримінальному провадженні було проведено поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування, де був учинений злочин, тобто не уповноваженими на те особами, які за законом не мали повноважень, зокрема й на збирання доказів, у зв’язку із чим усі зібрані у цій справі докази є недопустимими.
Під час розгляду справи Верховний Суд дійшов висновку, що забезпечення ефективного розслідування і, як складова цієї діяльності, визначення органу розслідування є по суті управлінською діяльністю прокурора, у якого можуть бути найрізноманітніші підстави для передання справи тому чи іншому органу. Це можуть бути відомості про особисту зацікавленість посадових осіб «правильного» органу розслідування в результатах справи та їхня функціональна залежність від сторін у справі й відсутність достатнього досвіду, ресурсів та інформації в того органу, який має проводити розслідування за визначеною законом підслідністю, тощо.
Водночас специфіка корупційних злочинів й особливості здійснення досудового розслідування в них потребують недопущення зволікання у фіксації відомостей про такий злочин, термінового вжиття заходів, спрямованих на збирання доказів, та залучення співробітників правоохоронного органу до розслідування в обсязі, необхідному для прийняття рішення щодо ініціювання проведення комплексу негласних слідчих (розшукових) дій.
У розумінні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України реалізація органами досудового розслідування своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, як підстава для визнання доказів недопустимими означає вчинення дій чи прийняття рішень, які не належать до предмета відання цих органів. Якщо орган розслідування здійснює слідчі дії, прямо передбачені КПК України, такі дії не можуть вважатися «реалізацією повноважень, не передбачених КПК України» у значенні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України і мати наслідком автоматичне визнання доказів недопустимими.
Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, Верховний Суд також вказав на те, що у справі відсутні: 1) докази наявності ознак порушення будь-яких конвенційних або конституційних прав, свобод чи інтересів обвинуваченого в результаті здійснення досудового розслідування певним органом досудового розслідування; 2) будь-які конкретні факти, які б указували на упередженість слідчого чи прокурора та могли свідчити про їх особисту заінтересованість у результатах кримінального провадження або перешкоджали участі в ньому в силу інших прямих заборон, передбачених КПК; 3) докази обмеження процесуальних прав обвинуваченого. Тому визнання всіх зібраних у цьому кримінальному провадженні доказів недопустимими у зв’язку з тим, що вони отримані неуповноваженою особою, є порушенням вимог ст. 94 КПК України.
2. Щодо питання можливості оцінювати запис телефонних розмов з обвинуваченим, які зробив свідок на диктофон або на пам’ять телефону та передав органу досудового розслідування як матеріали негласних слідчих (розшукових) дій (постанова ВС від 02.12.2022 р. у справі № 758/1780/17) (Окрема думка)
У справі № 758/1780/17 Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги засудженого та його захисника, скасував Ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 7 червня 2021 року, якою вирок суду першої інстанції змінено, пом’якшено особі основне покарання, призначене за ч. 2 ст. 369-2 КК України, і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Під час розгляду справи Верховний Суд дійшов висновку, що запис телефонних розмов з обвинуваченим, який зробив свідок на диктофон або на пам’ять телефону та передав органу досудового розслідування, не може бути оцінено як матеріали НСРД. За наявності обґрунтованих сумнівів щодо достовірності таких записів, які входять до сукупності ключових доказів, покладених в основу обвинувального вироку, учасники судового провадження мають право просити суд призначити відповідну експертизу цих документів
3. Щодо деяких питань обчислення строків досудового розслідування (постанова Верховного Суду від 06.04.2023 р. у справі № 591/5568/19)
У справі № 591/5568/19 Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора: 1) скасував ухвалу суду першої інстанції, якою особу звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, у зв’язку з порушенням строків, визначених ст. 219 Кримінального процесуального кодексу України, а кримінальне провадження закрито; 2) скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції та постановлено нову, якою кримінальне провадження стосовно обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, закрито у зв’язку з порушенням строків, визначених ст. 219 КПК. Відмовлено обвинуваченому у звільненні його від кримінальної відповідальності; 3) призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Згідно з висновками суду першої та апеляційної інстанцій прокурором було направлено обвинувальний акт відносно обвинуваченого до суду через фельд’єгерську службу поза межами строку досудового розслідування.
Під час розгляду справи Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку направлення прокурором обвинувального акта засобами фельд’єгерського зв’язку саме дата отримання (приймання) обвинувального акта службою фельд’єгерського зв’язку для перевезення та доставки (вручення) на адресу суду є тією датою, яку необхідно враховувати для обчислення строків досудового розслідування, зважаючи на положення статей 116, 219 КПК.
ВИСНОВОК:
Аналіз сучасної практики Верховного Суду дозволяє зробити висновок про те, що рішення щодо корупційних правопорушень здебільшого спрямовані на боротьбу з корупцією та відповідають практиці ЄСПЛ.