За оцінками ООН у справах біженців, станом на серпень 2022 року Україну покинули понад 11 мільйонів людей. Слід констатувати, що це найбільша міграційна криза з часів Другої світової війни. Разом із тим 4,7 мільйона вимушених переселенців уже повернулися додому, але більшість залишилася чекати закінчення війни за кордоном, переважно це жінки з дітьми. Довготривалість бойових дій і те, що в багатьох жінок, які втікали від війни за кордон, чоловіки залишилися в Україні, суттєво впливає на стосунки. У зв’язку з тим, що відповідно до частини третьої статті 115 Сімейного кодексу України документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, офіційні дані щодо статистики розлучень станом на 2022 рік наразі відсутні. Але необхідно зазначити, що наразі юристи констатують зростання кількості охочих розлучитися та залишитися за кордоном із дитиною. Кількість розлучень серед тих, хто не виїхав за кордон, але є ВПО, також збільшується. Водночас можна констатувати зростання кількості звернень до адвокатів чоловіків, які не згодні з рішенням жінки залишити дитину за кордоном, але в місті переселення з матір’ю. У зв’язку з чим наразі можна визначити декілька основних категорій спорів, пов’язаних з дитиною:
1) повернення дітей, вивезених на територію іноземної держави, до держави їх постійного місця проживання у межах Гаазької конвенції 1980 року;
2) визначення місця проживання дитини.
Практика щодо повернення дитини, яку було вивезено з України після 24.02.2022, до місця постійного проживання тільки починає складатися. Крім того, оскільки такі справи розглядають у країні, у якій наразі перебуває дитина, на цей час не існує єдиної практики країн ЄС та висновків ЄСПЛ стосовно цього питання. Але можна зробити висновок, що основними питаннями, які необхідно доказати й обґрунтувати під час підготовки документів та розгляду справи в суді, є такі:
1) чи є переміщення та утримування дитини у країні, у якій вона опинилася, незаконним з позиції Гаазької конвенції;
2) чи стосується ситуація, яка розглядається у конкретній справі, винятку, передбаченого в пункті «b» частини першої статті 13 Гаазької конвенції, а саме чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Щодо визначення місця проживання дитини необхідно зазначити таке.
Згідно зі ст. ст. 18, 27 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789/ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі – Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Згідно з положеннями Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Наведенні положення узгоджуються з нормами Конституції та законів України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 24, ч. 1 ст. 26 Конституції Українигромадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
У ст. 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 СК України.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.10.2018 р. у справі № 402/428/16-ц дійшла висновку про те, що під час визначення місця проживання дитини першочергову увагу потрібно приділяти якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції. Указану позицію підтверджують висновки Європейського суду з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, N 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, N 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Зазначену позицію Верховного Суду викладено в постанові від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц. Зокрема, суд зазначив, що презумпція на користь матері у справах щодо дітей не підтверджується на рівні ООН, не відповідає позиції Ради Європи та не випливає з Декларації або прецедентної практики Європейського суду з прав людини. У цій постанові здійснено посилання на рішення ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року, де Суд наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини (аналогічні висновки містять рішення у справах «Цаунеґґер проти Німеччини», «М.Л. проти Великобританії» та ін.). Аналогічні висновки ВС викладено в постановах від 26.10.2022 р. у справі № 199/8873/20; від 01.06.2020 р. у справі № 345/2844/16-ц; від 02.07.2020 р. у справі № 428/13225/15-ц; від 16.09.2020 р. у справі № 752/13605/18.
Необхідно зазначити, що Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові № 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім’ї як відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п’ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім’ї.
На мій погляд, суперечливою є позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 26.10.2022 р. у справі № 199/8873/20, під час розгляду якої суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не створив сприятливе оточення під час надання дитиною свідчень, не забезпечив залучення кваліфікованого фахівця (дитячого психолога), а також що суд першої інстанції в порушення статті 160 СК України під час визначення місця проживання дитини урахував думку дитини, якій на час ухвалення оскаржуваного рішення виповнилося сім років. Та дійшов висновку про те, що відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана під час вирішення між батьками спору щодо її місця проживання. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі № 461/9136/19 (провадження № 61-440св22) зроблено висновок, що під час вирішення спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини (з урахуванням її вікової зрілості) необхідним є з’ясування психоемоційного стану дитини, її інтересів та ставлення до кожного із батьків, а також мотивів бажання проживати з одним із батьків.
Разом із цим Верховний Суд цілком обґрунтовано вважає, що створювані одним із батьків для іншого протягом тривалого часу перешкоди у вихованні дитини та спілкуванні з нею мають наслідком руйнування зв’язків із сім’єю, до якої належить як батько, так і мати дитини, а отже в такому разі поведінка того із батьків, хто створює перешкоди, суперечить сімейним цінностям і не відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини (див. постанови від 25.10.2022 р. у справі № 750/9620/20; від 12.01.2022 р. у справі № 663/724/19).
ВИСНОВОК:
У цілому можна зазначити, що сьогодні Верховний Суд стоїть на позиції захисту прав як матері, так і батька, гарантує рівноцінне становище батьків. Згідно з актуальною судовою практикою дискримінаційне ставлення та приниження ролі батька є неприпустимим і суперечить законодавству України. Основне значення має вирішення питання про те, що якнайкраще відповідає інтересам дитини.