Сутність Стамбульської конвенції та Закон України про ратифікацію
Повна назва Стамбульської конвенції — «Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами» від 11.05.2011 року (Далі — Стамбульська Конвенція). Метою Стамбульської Конвенції є запобігання насильству, в тому числі домашньому, захист постраждалих осіб та притягнення до кримінальної відповідальності кривдників. Не звертаючи увагу на назву, необхідно зазначити, що норми Конвенції захищають не тільки жінок, а застосовуються до всіх жертв насильства (чоловіків і дітей будь-якої статі) в мирний час і в ситуаціях збройного конфлікту.
Стамбульська Конвенція — це міжнародна угода Ради Європи, але ратифікували її не всі країни ЄС, наприклад, серед таких країн Угорщина, Чехія, Латвія, Литва, Словаччина. Україна, як одна з країн-авторок Стамбульської Конвенції, підписала її 07 листопада 2011 року, а ратифікувала тільки 20 червня 2022 року, ухваливши Закон України від 20.06.2022 № 2319-IX «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами» (далі — Закон про ратифікацію). Вказаний Закон було прийнято зокрема відповідно до пункту 22 Плану заходів з виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
Стамбульська конвенція була ратифікована Україною із заявами та застереженнями. Так, заявлено, що Україна не розглядає жодне з положень Конвенції як таке, що зобов’язує її вносити зміни до Конституції та Сімейного кодексу та інших законів щодо інститутів шлюбу, сім’ї, усиновлення та права батьків виховувати дітей згідно власних переконань.У застереженнях містіться інформація щодо невиплат державних компенсацій постраждалим від насильства до приведення національного законодавства у відповідність до Конвенції.
Суттєвим, на наш погляд, є те, що в Законі про ратифікацію прямо вказано, що внаслідок широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації, Україна не може гарантувати виконання зобов’язань, передбачених Конвенцією, на тимчасово окупованих територіях, в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі до повного відновлення конституційного ладу України на цих територіях. Це означає, що відповідальність за всі акти насильства, зокрема сексуальні, які вчинено на окупованих територіях, буде нести країна-агресор.
Для того, щоб зрозуміти, що змінить Стамбульська Конвенція, необхідно розглянути, як питання щодо насильства, зокрема домашнього, регулювалося до ратифікації Стамбульської Конвенції.
Національне законодавство щодо питання захисту жінок та інших осіб
До ратифікації Стамбульської Конвенції в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо запобігання насильству жінок та домашньому насильству. Основними з яких є Закон України від 07.12.2017 № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству»; Закон України від 08.09.2005 № 2866-IV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»; Закон України від 06.09.2012 № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».
Наразі встановлено адміністративну та кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства. Також встановлено спеціальна система заходів, що здійснюються для запобігання домашньому насильству, зокрема, терміновий заборонний припис (Далі — ТЗП) стосовно кривдника та обмежувальний припис стосовно кривдника. Відкриття кримінального провадження стосовно кривдника у зв’язку з вчиненням ним домашнього насильства чи насильства за ознакою статі є підставою поставлення кривдника на профілактичний облік та проведення з ним профілактичної роботи та здійснення контролю за його поведінкою з метою недопущення повторного вчинення домашнього насильства.
В цілому національне законодавство є досі сучасним та гармонійним. Проблема з домашнім насильством в Україні не вирішується по-перше тому, що в більшості випадків правоохоронні органи, суди та інші суб’єкти, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, не визнають дії кривдника насильством та посилаються на те, що це «сімейна справа». По-друге, правоохоронні органи та суди не звертають уваги на те, що в таких справах в першу чергу повинні забезпечуватися інтересі постраждалої особи і що під час розгляду питання щодо винесення ТЗП або обмежувального припису, не застосовується принцип змагальності та диспозитивності сторін. По-третє, практично всі представники суб’єктів, які повинні запобігати та протидіяти домашньому насильству, вважають, що, будь-які дії матері відносно власної дитини не можуть бути кваліфіковані як домашнє насильство, бо, якщо дитина знаходиться з матір’ю, вона може вчиняти до дитини будь-які дії на власний розсуд. Але, нажаль, практика свідчить про те, що психологічне насильство, відносно дитини, яка найчастіше залишається з матір’ю під час розгляду у суді справи про розлучення або про визначення місця проживання з одним з батьків, вчиняється саме матір’ю. Зазвичай це робиться для маніпулювання чоловіком з метою досягнення певного результату, наприклад, для того, щоб дитина як найшвидше забула власного батька та не заважала жінці влаштувати особисте життя, або для того, щоб отримувати гроші у вигляді аліментів, але не на користь дитини, а для того, щоб витрачати кошти на саму себе. Така точка зору призводить до того, що від насильства, зокрема психологічного, страждає не тільки дитина, а й чоловік, а жінка при цьому залишається безкарною та продовжує виховувати дитину в атмосфері постійного тиску.
Вважаємо, що з ратифікацією Стамбульської Конвенції ситуація щодо захисту жінок та інших осіб, що страждають від насильства, повинна змінитися на краще.
Основні зміни, які несе Стамбульська Конвенція
1. Всі спеціалісти, які займаються жертвами або особами, що вчинили будь-які акти насильства, передбачені Стамбульською Конвенцією, повинні мати відповідну якісну підготовку.
2. Насильством стосовно жінок та інших осіб, окрім відомого в національної практиці фізичного, психологічного, економічного та сексуального, визнаються такі дії: примусовий шлюб, примусові аборти і стерилізація, каліцтво жіночих геніталій, сексуальне домагання та переслідування.
3. Правоохоронні органи повинні приймати заяву про вчинення насильства не тільки від жертви, а від будь-якої особи, якої стало відомо про вказані факти.
4. Відповідальні правоохоронні органи повинні негайно та належним чином реагувати на всі форми насильства, шляхом надання належного та невідкладного захисту жертвам.
5. Розслідування та судові провадження стосовно щодо насильства, передбаченого Конвенцією, повинні здійснюватися з урахуванням прав жертви насильства, швидко та ефективно, без необґрунтованих затримок.
6. Прояви домашнього насильства стосовно дитини або стосовно іншої особи в присутності дитини, є підставою для обмеження батьківських прав.
7. Міжнародний статус Конвенції передбачає наявність міжнародного контролю за дотриманням її положень.
Враховуючи, наявність контролю та те, що, всі дії, пов’язані з насильством, повинні бути криміналізовані, органи Національної поліції, незалежно від їхнього бажання, будуть вимушені відкривати провадження та проводити реальні відповідні ді щодо розслідування. Тому вважаємо, що жертви насильства будуть мати більше прав та будуть більш захищеними, а кривдники перестануть відчувати себе безкарними.