Туристичне страхування: що це та як працює


ЮРИСТ & ЗАКОН, 2021, 12, №50

Чи необхідно українцям оформлювати страховку, рятуючись від війни за кордоном?
visitukraine

Туристичне страхування є особливим засобом господарсько-правового регулювання туристичної діяльності, спрямованим на захист усіх суб’єктів туристичної діяльності, до яких зараховують не лише туристів, туроператорів і турагентів, а й інших учасників туристичних відносин.

Попри всю важливість страхування загалом і в галузі туризму зокрема, сучасний стан розвитку ринку страхування характеризується суперечливістю, що спричинено передусім недосконалістю законодавства, а також низкою інших чинників, наприклад, недостатнім рівнем кваліфікації кадрів у страхових компаніях, зловживаннями у сфері страхових відносин як із боку страховиків, так і страхувальників, недосконалістю захисту прав споживачів страхових послуг тощо.

Загальне поняття «страхування» міститься в деяких нормативно-правових актах України. Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про страхування» від 07.03.96 р. № 85/96-ВР (далі – Закон про страхування) страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб і юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) і доходів від розміщення коштів цих фондів. А відповідно до ч. 4 ст. 333 ГК України страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових і короткотермінових ризиків суб’єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

Суть страхування полягає в тому, що громадяни й організації заздалегідь страхують себе від несприятливих наслідків у сфері їх матеріальних та особистих нематеріальних благ через внесення грошових внесків до особливого фонду спеціалізованої організації (страховика), що надає страхові послуги, а ця організація за умови настання зазначених наслідків виплачує за рахунок коштів цього фонду страхувальнику чи іншій особі обумовлену суму.

Сутність страхування визначається його функціями. Класичними вважають такі основні функції, притаманні страхуванню: ризикова, ощадна, попереджувальна, контрольна. У межах ризикової функції відбувається перерозподіл засобів страхового фонду в разі настання страхових випадків, тобто в результаті втілення ризику. Накопичувальна (ощадна) функція полягає в нагромадженні (заощадженні) коштів населення у зв’язку з укладанням договорів страхування життя до певного віку чи закінчення строку страхування, що пов’язано з потребою громадян у страховому захисті досягнутого ними соціального становища й рівня доходів. У цьому разі функції страхової компанії й ощадного банку збігаються. Однак роль страхової компанії має більш дієвий результат, оскільки відшкодування засобів відбувається залежно від певних обставин у житті людини та має яскраво виражений характер допомоги в скрутних ситуаціях. Призначення попереджувальної функції полягає у фінансуванні за рахунок засобів страхового фонду заходів щодо скорочення страхового ризику, тобто зменшення ймовірності страхового випадку та можливої величини збитку. Відповідно до контрольної функції на підставі законодавчих й інструктивних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхових операцій.

У зв’язку з тим, що накопичувальна функція, характерна для страхування загалом, не є визначальною для страхування ризиків, які виникають у сфері туризму, можна зробити висновок, що таке страхування виконує три основні функції: ризикову, попереджувальну та контрольну, серед яких ризикова є головною функцією страхування, оскільки страховий ризик, як імовірність збитку, безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування – відшкодуванням матеріального збитку потерпілим.

Здійснюючи аналіз страхування у сфері туризму, також необхідно звернути увагу на окремі категорії в законодавстві про страхування. У разі правового регулювання страхування за своєю формою поділяють на обов’язкове – страхування, передбачене законом, і добровільне – здійснюване на добровільних засадах.

Закон про страхування і Закон України «Про туризм» від 15.09.95 р. № 324/95-ВР (далі – Закон про туризм) окремого поняття «страхування» в галузі туризму не дають, проте доцільно визначити, що страхування туристичної діяльності – особливий вид страхування, спрямований на захист майнових прав та інтересів громадян у процесі подорожі, а також на страховий захист туроператорів і турагентів, що здійснюють туристичну діяльність.

Страхування в туризмі також можна визначити як систему відносин між страховою компанією й туристом щодо захисту його життя і здоров’я та майнових інтересів у разі настання страхових випадків. Загалом сутність страхових відносин, що виникають у туристичній діяльності, – захист усіх суб’єктів туристичної діяльності, до яких зараховують не лише туристів, туроператорів і турагентів, а й інших осіб, які беруть участь у правовідносинах у сфері туризму.

Отже, за суб’єктами страхування можна виокремити такі види страхування у туризмі: страхування суб’єктів туристичної діяльності, що надають туристичні послуги, та страхування споживачів туристичних послуг.

Оскільки споживач туристичних послуг є найменш захищеним суб’єктом туристичної діяльності, то в цій публікації приділено увагу питанню страхування споживачів туристичних послуг як складника страхування в туризмі.

В економічному словнику наведено таке тлумачення страхування туристів. Так, travel insurance – це вид страхування, що забезпечує страховий захист громадян на час їх перебування на турбазі, у кемпінгу, подорожі, поході тощо. Може охоплювати як відповідальність за втрату чи пошкодження майна туристів, так і страхування їх життя і здоров’я.

Страхування туристів характеризується низкою особливостей, притаманних такому виду страхування: ризиковістю, короткостроковістю поїздок, невизначеністю часу настання та виду страхових випадків і розміру можливого збитку, що зумовлює необхідність страхування споживачів туристичних послуг. Основні положення із страхування туристів установлено Законом про туризмСтаттею 16 цього Закону передбачено, що в разі надання туристичних послуг обов’язковим є страхування туристів (медичне та від нещасного випадку). Таке страхування здійснюють суб’єкти туристичної діяльності на підставі договорів зі страховиками.

Туристи мають право самостійно укладати договори на таке страхування. У цьому разі вони зобов’язані завчасно підтвердити туроператору чи турагенту наявність належним чином укладеного договору страхування. А вже договором страхування має бути передбачено надання медичної допомоги туристам і відшкодування їх витрат у разі настання страхового випадку безпосередньо в країні (місці) тимчасового перебування. Інформацію про умови обов’язкового страхування має бути доведено до відома туриста до укладення договору на туристичне обслуговування. У згаданій статті вказано, що за вимогою туриста туроператор чи турагент забезпечують страхування інших ризиків, пов’язаних зі здійсненням подорожі.

За бажанням туриста з ним може бути укладено угоду про страхування для покриття витрат, пов’язаних з анулюванням договору на туристичне обслуговування з ініціативи туриста, або угоду про страхування для покриття витрат, пов’язаних із передчасним поверненням до місця проживання в разі настання нещасного випадку або хвороби.

Отже, Законом про туризм передбачено обов’язкове медичне страхування та страхування від нещасного випадку всіх туристів.

Туроператор також має можливість застрахувати свою відповідальність перед туристами. Безперечним є той факт, що під час подорожі турист цілком залежить від умов договору між туроператором і перевізниками або посередниками перевізників, що спричиняє обґрунтований ризик неможливості повернення туриста в разі скасування перевезень. Туристичний оператор і перевізник, як професійні учасники цих відносин, можуть самостійно розрахувати економічні ризики та страхувати свої інтереси. Натомість турист є економічно слабкою стороною у відносинах із туроператором і перевізником та не може оцінити всі ризики, пов’язані з поїздкою. Тому абсолютно недаремно Законом про туризм установлено, що туроператор чи турагент, який діє від імені туроператора, до укладення договору на туристичне обслуговування зобов’язаний надати споживачу туристичних послуг необхідну інформацію, зокрема, щодо порядку забезпечення туроператором обов’язкового та/або добровільного страхування туристів.

Тож можна впевнено стверджувати, що саме туроператор має всі підстави й можливості для того, щоб, окрім обов’язкового страхування, запропонувати та забезпечити туристам страхування від неповернення. Саме ці заходи й дадуть змогу уникнути значних проблем. Скажімо, у березні 2020 р. у зв’язку з поширенням COVID-19 було закрито кордони між країнами, а тому посольства й консульства України у всьому світі працювали в режимі 24/7, намагаючись виявити громадян України, які потребують допомоги, і забезпечити евакуацію їх спецрейсами за дорученням керівництва України. Водночас Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба під час брифінгу 16 березня 2020 р. заявив, що саме туроператори повинні повернути туристів до України, бо це їхній обов’язок. Питання щодо визначення того, хто ж зобов’язаний повертати туристів на батьківщину в разі виникнення надзвичайних ситуацій – держава чи туроператор, офіційно не вирішено й досі та не закріплено на законодавчому рівні.

На перший погляд відповідь очевидна. Так, згідно з вимогами ст. ст. 14 і 25 Закону про туризм туристи мають право, зокрема, на сприяння з боку органів державної влади України в одержанні правових та інших видів допомоги за межами України, а держава гарантує захист законних прав та інтересів громадян України, які здійснюють туристичні подорожі за кордон. У разі виникнення надзвичайних ситуацій держава вживає заходів щодо захисту інтересів українських туристів за межами України, у тому числі заходів для їх евакуації з країни тимчасового перебування. Отже, Закон про туризм зобов’язує саме державу забезпечувати повернення українських туристів до України. Але більш глибокий аналіз засвідчує, що найчастіше туроператори намагаються самоусунутися від вирішення проблем своїх туристів, у зв’язку із чим держава змушена нести надмірний тягар і повертати таких туристів своїми силами й коштом платників податків.

Уважаю, що саме туроператор насамперед повинен дбати про повернення своїх туристів з огляду на таке. Туроператори є суб’єктами туристичної діяльності, які здійснюють підприємницьку діяльність. А підприємницькою визнають діяльність, що є самостійною, ініціативною, систематичною, здійснювану на власний ризик, за плату, з метою одержання прибутку.

Отже, туроператор під час здійснення господарської діяльності повинен усвідомлювати, що він має не лише можливість одержати прибуток, а й самостійно нести ризики зазнати збитків. Туристичну діяльність здійснюють передусім в інтересах споживачів туристичних послуг, тому реалізація таких послуг має супроводжуватися захистом прав й інтересів споживачів та забезпеченням їхньої безпеки. Туроператор надає туристичні послуги за наявності договору на туристичне обслуговування, за умовами якого туристу надають комплекс туристичних послуг.

Своєю чергою, комплекс туристичних послуг охоплює послуги з перевезення, під якими розуміють не тільки відправлення туриста в подорож, а й повернення до країни його постійного місця перебування. Тому туроператор бере на себе обов’язки забезпечити повернення туриста з подорожі. Згідно з нормами цивільного законодавства зобов’язання має бути виконано належним чином відповідно до умов договору, а одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається. Отже, туроператор повинен самостійно виконувати взяті на себе зобов’язання та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Щодо забезпечення платоспроможності суб’єктів туристичної діяльності в Україні, то за ст. 15 Закону про туризм із метою забезпечення прав і законних інтересів громадян – споживачів туристичних послуг туроператор здійснює фінансове забезпечення для покриття своєї відповідальності за збитки, що можуть бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання його банкрутом та які пов’язані, зокрема, з необхідністю покриття витрат туриста з його повернення до місця проживання (перебування).

Мінімальний розмір фінансового забезпечення туроператора має становити суму, еквівалентну не менше ніж 20000 євро. Проте хочу наголосити, що туроператор може мати фінансове забезпечення більшого розміру з огляду на суму можливих збитків. Формальний підхід до дотримання умов Закону про туризм у разі виникнення непередбачуваних ситуацій змушує третіх осіб виконувати обов’язки туроператорів. Наприклад, свідомих громадян, транспортні компанії, дипломатичні установи тощо. Туроператор також має можливість застрахувати свою відповідальність перед туристами. Наразі цей вид страхування не є обов’язковим, але такий інструмент дає можливість туроператору забезпечити інтереси туристів, захистити свій бізнес від збитків і зберегти репутацію. Тож можна упевнено стверджувати, що саме туроператор має всі підстави й можливості для того, щоб, окрім обов’язкового страхування, запропонувати та забезпечити туристам страхування від неповернення.

Ще одну проблему пов’язано з недосконалістю понятійного апарату. Статтею 16 Закону про туризм, як випливає з її змісту, урегульовано питання страхування туристів, під якими згідно зі ст. 1 розуміють осіб, що здійснюють подорож Україною або до іншої країни з не забороненою законом країни перебування метою на строк від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов’язанням залишити країну або місце перебування в зазначений строк. Таким чином, на інших споживачів туристичних послуг вимоги ст. 16 формально не поширюються. Можливість неоднозначного трактування Закону про туризм у частині страхування може призводити до зловживань із боку осіб, що надають туристичні послуги, порушення права на однакове гарантування безпеки всіх споживачів туристичних послуг.


ВИСНОВОК:

Зважаючи на викладене вище, виникає потреба у внесенні системних змін до Закону про туризм із метою реалізації положень ст. ст. 399401448 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, зміцнення розвитку конкурентоспроможної туристичної галузі як генератора економічного зростання та стимулювання економіки, зайнятості й валютних надходжень, урегулювання невідповідності термінологічного апарату й умов туристичної діяльності, викладеного в Законі про туризм, сучасному європейському досвіду та основним Директивам ЄС, зокрема Директиві (ЄС) 2015/2302 Європейського парламенту та Ради ЄС від 25 листопада 2015 р. про пакетні тури та пов’язані з ними туристичні послуги, що вносить зміни до Регламенту (ЄС) № 2006/2004 і Директиви 2011/83/ЄС Європейського парламенту та Ради та скасовує Директиву Ради 90/314/ЄЕС.

Правовими наслідками таких новацій, що позитивно вплинуть на розвиток туризму загалом, стануть: поліпшення якості туристичних послуг, більш професійне (відповідальне) ставлення туроператорів до процедури формування туру та більш обачне обрання турагентствами туроператорів, тури яких вони реалізовуватимуть, забезпечення максимального захисту прав споживачів як найбільш слабкої сторони договору.